Полезные статьи

Танцы на спор с женой

Развод Настасьи Самбурской

Еще совсем недавно, в ноябре 2017 года, в сети радовались свадьбе звезды «Универа» Настасьи Самбурской и актера Кирилла Дыцевича. А уже в конце декабря Настасья удалила все совместные фото с супругом.

Естественно, подписчики звезды стали интересоваться причиной этого поступка, интерес к событию подогревал и тот факт, что на новых снимках у Настасьи нет обручального кольца или девушка просто не показывает в кадре правую руку.

Новый год у Самбурской начался с действительно скандальной новости: актриса выгнала молодого мужа из дома. В СМИ стала появляться информация о том, что причиной разлада в отношениях молодых супругов стала свекровь Настасьи.

Мать Кирилла Дыцевича, Нина Владимировна, дала большое интервью, в котором с удовольствием рассказала о невестке и семейном счастье своего сына.

Женщина хорошо отзывалась о Самбурской и даже называла ее дочерью. Согласно информации СМИ, это интервью разозлило популярную актрису, и она поссорилась с мужем, в дальнейшем выгнав его из дома.

Настасья провокационная и смелая девушка: она готова на спор побриться на лысо, зло пошутить над Ольгой Бузовой и ее бывшим мужем Дмитрием Тарасовым, ей не страшно столкнуться с недобросовестными и порой грубыми сотрудниками общепита, ведь именно она пришла на замену Елене Летучей в программу «Ревизорро».

Неизвестно, действительно ли супруги разводятся или они смогут наладить отношения после конфликта. Однако в инстаграме Кирилла Дыцевича также нет совместных снимков с женой.

Сама актриса и владелица самого популярнного Инстаграма в России никак не комментирует слухи о произошедшем и продолжает делиться с подписчиками новыми фото.

uchastniki.com

Танцы на спор с женой

Одним з найулюбленіших поетів Уляни Громової був геніальний син українського на­роду Тарас Григорович Шевченко. З пошаною і любов’ю писала про нього майбутня героїня «Молодої гвардії».

Друкуємо уривки з трьох творів, написа­них Улею в 9 класі.

В 1840 році в літературі сталася неймовірна подія, яка не мала собі подібних. Вперше виступив з віршами, написаними не за панською указкою, а по-своєму, ко­лишній кріпак—«мужик» Тарас Шевченко. Його ма­ленька книжка віршів мала назву «Кобзар». Цією на­звою Шевченко підкреслював тісний зв’язок з народною поезією. Перша книжка віршів Шевченка, написаних українською мовою, придбала широкий відгук: на Україні її зустріли любов’ю і сльозами, всі вітали рід­ного поета

Так увійшов Шевченко в літературу. З першого твору Шевченко твердо став на позицію поета-демократа і залишився ним до кінця свого життя.

Добролюбов писав: «Шевченко вийшов з народу, Жив з народом і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кревно зв’язаний. Всі його думки і співчуття перебувають в цілковитій відповід­ності із змістом і ладом народного життя».

Уже в ранніх своїх творах («Причинна», «Катери­на», «Гайдамаки» та інші) Шевченко — народний поет, що співає про славне і вільне минуле життя України, про її сучасне, тяжке й безрадісне, про боротьбу народу проти нестерпного панського гніту.

Пригадуючи перекази про покриток, яких бачив і сам, Шевченко написав поему «Катерина» — про гірку долю селянської дівчини, яка

Як знало серденько.

Але пан-офіцер, побавившись дівчиною, кинув її.

Пішов москаль в Туреччину:

Та задля милого-чорнобривого Катерина винесла всі безчестя, насмішки сусідок, що вона

Незважаючи ні на що, навіть на те, що її прогнали з дому батько й мати, які стали для неї «чужими людь­ми», Катерина не кидає надії побачити свого любого Івана.

Цей час дійсно настав,

Катерина побачила «любого»

Івана, який забув

Тую Катрю, що до нього В садочок ходила, Тую Катрю, що для нього Сина породила.

І відштовхнув її від себе з словами:

Возьмите прочь безумную!

І це за всю ганьбу, яку Катерина перенесла через нього від людей, за всі муки й страждання, які во­на винесла, з малою дитиною: гола й боса шукаючи його.

Внутрішні сили Катерини були вичерпані, вона не зносить такої наруги від любимого чоловіка і кидається в проруб ( 1 Ополонка ) .

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом — 1 сліду не стало.

Шевченко протестує проти такої дійсності, проти та­кого соціального оточення, де навіть

Батько, мати — чужі люди,

Тяжко з ними жити!

Протестує проти «чужих людей», що не підтримали дівчини, занапащеної офіцером, дали їй тим самим тра­гічно загинути.

. В 1841 р. окремим виданням вийшла героїчна поема Шевченка «Гайдамаки», яку поет присвятив Гри­горовичу. В цій поемі Шевченко з великою художньою силою змальовує повстання українського селянства проти польської шляхти В 1768 р. селянські повстання охопили майже всю Правобережну Україну, що нале­жала тоді Польщі. Українське селянство зазнавало над­людських утисків і знуш-нь з боку польської шляхти. Але найгіршим засобом поневолення українського на­роду було насадження католицтва. Не видержуючи цього свавілля польської шляхти, український народ збройно виступає проти гнобителів, веде героїчну бо­ротьбу за незалежність своєї батьківщини. Повстання 1768 року відоме під назвою «Коліївщини», бо гайда­маки, крім іншої зброї, мали при собі ще ножі-«колії». Коліївщина досягла величезного розмаху. Гайдамаки тяжко карають шляхту за те, що «щодня Україну ка­тували».

Ось за ці-то катування і знущання гайдамаки від­плачують шляхті.

На чолі гайдамацького руху став запорожець Мак­сим Залізняк. Гайдамаки захопили багато міст та сіл, де їх підтримували селяни і наймити, допомагали їм у визвольній боротьбі. Коли повстанці обступили Умань, то на їх бік перейшов сотник панського війська Іван Гонта, посланий Потоцьким для розправи з Залізняком.

Україна запалала пожежами.

де проїдуть — земля горить,

. Доля жінки не переставала цікавити ШГевченІка на протязі всього його життя. В своїх поемах пізнішого часу він приділяє їй багато уваги.

Шіевченіка займала не тільки доля жінки, а й доля всього українського народу, який зазнавав знущань і утисків з боку панів. В своїх творах, навіть в ранніх поемах Шіевченіко виступав з протестами проти сва­вілля панів і проти цілого соціального ладу.

Особливої сили набуває цей протест проти паную­чого ладу, проти пригноблення народу в його сатирич­них поемах «Сон» (1844) і «Кавказ» (1845). Ці сатиричні поеми написані Шіевченіком після першої його подоро­жі на Україну.

Побувавши на Вкраїні дорослою людиною, Шїевченіко побачив, в якому жахливому становищі перебу­вали його земляки. Багата й красива природа, а серед неї — зажурені села й змарнілі люди.

Але не тільки на Вкраїні панувала жорстока екс­плуатація, навіть в Сибіру. його вражає ще більше страждання людей, закутих в кайдани. Винен в усьо­му царський уряд.

Поема насичена гострою сатирою на царя й царицю, чиновників та весь царський уряд.

В поемі «Кавказ» Шевченко показав жахливе ста­новище горців, захватницьку політику царського уряду й боротьбу кавказьких народів за свою незалежність. Незламність волі, хоробрість народу займають в поемі перше місце.

. Народний стогін і прокляття панам, що чув і ба­чив Шевченко на Україні, Инайшли собі геніального виразника. Шевченко один сказав за всіх: за тих, хто в неволі стогнав, і за тих, хто терпів страждання мовч-ки Він сказав дужим, сильним голосом, чутним на весь світ, сповненим ненависті до гнобителів: . А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить, Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить!

Все своє життя Шевченко служив народові, його хвилює не особиста доля, а доля батьківщини і її народу.

ПРОТИ ПАНЮ, ПРОТИ ГНОБИТЕЛІВ

В зошитах V . Громової ми знаходимо ро­боти про видатних українських письменників: Г. Сковороду, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Ле-вицького та ін., про видатну пам’ятку нашого письменства «Слово о полку Ігоревім». З цих робіт можна ясно побачити симпатії та анти­патії школярки Улі. У ставленні до тих чи ін­ших героїв книг вже тоді виявилися риси мужнього і ніжного характеру майбутньої ге­роїні.

Г. С. Сковорода на протязі всього життя проводив у своїх творах такий філософський погляд: для того щоб бути корисним суспільству, треба пізнати самого себе. А пізнавши самого себе, не пнись до соціальних верхів, а займайся «сродною працею». Щоб пізнати самого се­бе, треба глибоко вивчати народ.

У своєму творі «Всякому городу нрав і права» Ско­ворода висміює той пануючий лад, який існував у ті часи, тому що там люди, не пізнавши самих себе, займаються не «сродною працею», а пнуться вгору, до соціальних верхів. Він пише, що один, для того щоб за­служити собі якийсь чин, обтирає «панські угли», інший «непрестанно стягает грунта», а інший, щоб вислужи­тись, «складает со лжей» панегірик на якогось вель­можу, вихваляє його, аби тільки стать милим.

Для того щоб пізнати себе, треба ближче бути з при­родою, а також з простим народом, який стоїть ближче до природи.

ПРОТЕСТ ПРОТИ ЗЛА І НЕПРАВДИ

. Життя Миколи Джері — це суцільний шлях бо­ротьби проти неправди, боротьби за людське щастя і долю. Микола, як вірний син свого народу, любить батьківщину, свій народ і «до кінця свого живоття йшов проти панів, проти неправди».

В образі Миколи Джері втілені кращі риси народ­ного героя: сміливість, відважність, рішучість, розум і чесність, твердість волі і мужність, любов до народу і ненависть до його гнобителів, протест проти зла і не­правди.

Микола здібний, талановитий. Він грає на скрипці, співає, навчився грамоти, вміє малювати. Але його твор­чі сили, його здібності загинули в умовах кріпосницької системи. Ще молодим парубком Микола спостерігав навколо неправду, він бачив, яких знущань зазнають його батьки і всі селяни, бачив, що у пана хліба ні­куди дівати, а народ не має чого їсти. Бачив Микола й те, що селяни-кріпаки терплять утиски і від пана, і від панського осавула. І Джеря часто замислюється над долею бідняків. Нарешті він протестує, суперечить панові, його наглядачеві, і за це пан нахваляється віддати Миколу в москалі.

Двадцять років бурлакував Микола, багато горя ве­ликого виніс, але ніколи не плакав, не стогнав а ше більшу ненависть ховав у своїм серці до гнобителів катів народних.

До кінця свого життя Микола залишився чесним i сміливим, вірним борцем за народн i i нтереси .

Ці роздуми над драматургією Карпенка-Карого написані Уляною під час її навчання в 9 класі. Викладач української літератури І. М. Знаєнко дав завдання учням написати самостійний твір про великого українського драматурга, 95-річчя від дня народження яко­го відзначалося в ті дні. Уля, яка дуже люби­ла твори Карпенка-Карого, сама пробувала писати оповідання й вміщувала їх у рукопис­ному альманасі «Юний літератор», зуміла ко­ротко і водночас глибоко (як на її вік) оха­рактеризувати творчість великого драматурга.

Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий) — відо­мий український письменник-драматург другої поло­вини XIX сторіччя. Його драматичні твори тісно зв’я­зані з акторською роботою. Всі п’єси Тобілевича напи­сані для театру, грати в якому він почав ще з молодих років.

Тобілевич написав до двадцяти п’єс, які мають ве­лике пізнавальне значення. У своїх п’єсах Тобілевич реалістично відобразив всі ті соціальні процеси, які відбувалися після реформи 1861 р. Тобілевич показав і особливості розвитку капіталізму, і народження хижаків-експлуататорів, і розшарування села, і станови­ще селянина, який, вирвавшись з-під влади кріпос­ника, опинявся в залежності від капіталу, що народжу­вався.

В п’єсах Тобілевича яскраво змальовується погоня за грішми в часи капіталізму. Особливо яскраво це по­казано в комедії «Сто тисяч», де перед нами виступає тип обмеженого, некультурного сільського багатія, який був настільки жадіібіний, що погодився купити фаль­шиві гроші. Але в цій покупці його обдурено, і він з од-чаю вішається. Так комедія «Сто тисяч» розкриває огидні риси капіталізму, показує, як і до чого приво­дила жадібність — основна риса експлуататорів.

В другій своїй п’єсі «Хазяїн» Тобілевич розкриває життя українських глитаїв, засоби, якими вони кори­стувалися, щоб стати мільйонерами, а також Жахливе становище батраків і залежної від капіталістів інтелі­генції.

Головний персонаж комедії — Пузир, хитрий, жа-д[іб]ний, хижак в повному розумінні, та до того ще й некультурний. Він був такий жадібний, що носив по­дертий одяг, селян годував гірше свиней, пояснюючи це тим, що «робочого чоловіка не можна нагодувать білим хлібом і смачною стравою, бо, каже, це «не пи-тательно». В образі Пузиря змальоване типове соці­альне явище епохи капіталізму.

В комедії «Суєта» Тобілевич показав нові соціальні процеси в житті інтелігенції. Серед інтелігентів з’яви­лися вже передові люди, які не задовольняються бу­денним життям, а шукають іншого, кращого життя, повнішого щастя. Але таких інтелігентів було ще мало, а більшість з них були кар еристами, які тільки мрія­ли про створення чиновницької кар’єри.

Тобілевич створив соціальну реалістичну українську драму. В його драмах на першому місці стоять соці­альні мотиви. І реалізм — головна риса кожної з них. Тобілевич вніс і утвердив реалізм в українській дра­матургії.

В його п’єсах даються реальні картини соціальних процесів другої половини XIX століття.

Ліризм і патетика поезій П. Тичини, силь­ні характери його героїв — усе це захоплюва­ло десятикласницю Улю Громову. Образність тичинівської лірики, її глибокий гуманізм ім­понували тонкій душі дівчини. Тому ж то во­на з такою любов’ю писала про творчість цього великого майстра слова.

Видатний поет Радянської України П. Г. Тичина уві­йшов в літературу збіркою поезій «Сонячні кларнети», надрукованою в 1918 р. «Сонячні кларнети» — це ра­дісна пісня природі, землі. Оспівуючи весну в поезії «Арфами, арфами. », Тичина порівнює її з юністю лю­дини. Весна — це найкраща пора року, коли все про­кидається од зимового сну, все оживає, радіє, коли гаї озиваються арфами, співають золоті жайворонки, весна закосичується квітами-перлами. Так, як і весна, юність — найкраща пора в житті людини, це початок життя. Отже, поезія поєднує юність і весну як два пре­красні моменти в житті людини. Крім цього, в поезії показано сподівання поетом грози словами: «Буде бій! Вогневий! Сміх буде, плач буде перламутровий. »

Весну змінює літо. В природі все міцнішає, мужніє. Міняються почуття автора.

В поезії «Там тополі у полі» автор подає картину лі­та: буйний вітер; тополі, вигнуті вітром; визрівання жита; разом це показує новий стан поета, неспокійний, тривожний і чулий. В третій поезії «Ой, не крийся, природо», Тичина описує осінь, з туманами, з прозо­лоттю на деревах, з печаллю і смутком.

В цих трьох поезіях Тичина описав три пори року, порівнявши кожну з них з відповідним часом в житті людини. Весні відповідає юність людини, літу—змуж­нілість і осені—старість.

Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917 р. Тичина прийняв цілком і безповоротно, називаючи її «красою нового дня».

Тичина переходить до героїки громадянської війни. Так, в 1918 р. ним написана «Дума про трьох Вітрів», в якій він в символічних образах змальовує боротьбу різних сил у революції. Рання весна-провесна — це символ революції. Сонце посилає братів-вітрів розпо­вісти про себе людям. Перший вітер—Сніговій—приніс людям холод. I люди відвернулися від нього. Другий вітер—Буревій—приніс бурю, люди теж відвернулися. І тільки третій вітер — Тепловій—пролетів над селами, завітав у кожну хатинку, закликав до праці людей. Лю­ди радісно вітали його.

В 1920 р. вийшла друга збірка Тичини «Плуг», в якій він показує революцію як величезний плуг, що все пе­реорює, як огняного коня, що мчить до кращого но­вого. В творах збірки «Плуг» Тичина показує револю­ційні бої («На майдані», «Як упав же він з коня»), по­встання на селі. Основні риси поезії громадянської вій­ни — це героїзм людей в боротьбі за волю, легендарна смергь.

Це—уривок з твору, написаного Улею в дев’ятому класі.

Шістнадцять республік, мов шістнадцять синів-богатирів, пригорнула до себе велика Вітчизна. Багато­мільйонна і дружна сім’я Радянського Союзу, ніхто і ніколи не подолає братерства і дружби цієї великої сім’ї, бо гаряче й любовно оберігають рідний край ра­дянські патріоти-богатирі.

Так, всюди зустрінеш радянських патріотів, само­відданих, твердих волею, сильних і мужніх радянських людей, які вміють ніжно любити свою Батьківщину, віддати за неї життя, відстояти й захистити її, які не зупиняються перед труднощами, а борються вперто й наполегливо і завжди перемагають. Це ж радянські па­тріоти відважно боролись з японськими самураями, з білофінами, які нагло посягали на мирне життя нашої країни. В жорстоких боях воїни вкрили себе невмирущою славою. Це ж Радянська Червона Армія і Черво­ний Флот звільнили своїх братів від віковічного гніту. Це ж радянські патріоти завоювали Північний полюс, покорили Арктику, встановили рекорди на дальність, швидкість і висоту польоту. Тисячі тонн вугілля, заліза, хліба, бавовни добувають, вирощують радянські патрі­оти, кожний день встановлюють нові рекорди стаханов-ської праці звичайні радянські люди: будівники і шах­тарі, металурги і колгоспники, службовці і студенти, льотчики і каменярі, інженери й лікарі, текстильники і токарі, які кожний на своєму місці завойовують нове щастя — щастя великої соціалістичної Батьківщини. Всі ці люди такі звичайні, але кожний з них — патріот, відданість і любов до Батьківщини — це їхні головні риси.

Тисячі Чкалових, Байдукових, Стаханових, Вино­градових, Демченко, Ангеліних — кращі серед кращих, віддані серед відданих радянські патріоти.

Безмежний радянський патріотизм має глибоке ко­ріння. Він зародився ще в давноминулі часи, коли кращі сини народу вели боротьбу за свободу і незалежність проти татар і шведів, польських загарбників і своїх «рідних» українських і російських зрадників, які зраджували своєму народові, своїй країні і переходили на бік ворогів.

Цих народних героїв, які боролися за народ, за долю народну, ми пізнаємо з народних пісень і переказів, ле­генд і казок, з кращих творів письменників. Перед на­ми, мов живі, встають Байда і Морозенко, Залізняк і Гонта, Нечай і Хмельницький, Тарас Бульба і Карме-люк і багато інших народних ватажків, які боролися і чесно гинули в нерівній боротьбі з ворогами, але не загинуло їхнє велике діло: його продовжували нові по-слідовники, підхоплювали і розширювали кращі сини народу.

Чапаєв і Щорс, Котовський і Лазо, Фрунзе і тисячі інших героїв громадянської війни довели до кінця діло, почате в давноминулі часи.

Нерівна й жорстока була боротьба за людське щастя й долю. І в цій боротьбі гинули кращі борці за народ, за долю народну. Та слава їх ніколи не згине.

Запис у зошиті з української мови 1 жовтня 1941 року.

. Точиться бій на плодючих ланах Радянської краї­ни. Цілий світ охоплено жорстокою кровопролитною війною. В цій боротьбі, в цій жорстокій битві не на життя, а на смерть не може бути байдужих спостереж­ників. Все загрозливішим стає цей бій, все загрозливі­шою — навала потворних звірів. Наше життя, наша творчість, наше майбутнє, вся наша радянська куль­тура в небезпеці.

Ми повинні ненавидіти ворогів своєї Вітчизни, не­навидіти ворогів людського щастя, розпалювати не­збориме прагнення відплатити за смерть і муки бать­ків, матерів, братів, сестер, друзів, за смерть і муки кожного радянського громадянина.

В рамку красным карандашом вписаны слова Николая Островского:

«Никогда не думайте, что вы уже все знаете: И как бы высоко ни оценивали вас, всегда имейте мужество сказать себе — я невежда»

«Надо пролетарскую трудовую дисциплину довести до самой высокой степени напряженности, и тогда мы будем непобедимы.»

«Одно из самых больших зол и бедствий, которые остались нам от старого капиталистического общества, это полный разрыв книги с практикой жизни. Поэтому простое книжное усвоение того, что говорится в книгах о коммунизме, было бы в высшей степени неправильным. «

Ленин, том 23, с. 375.

«В жизни человека бывает период времени, от которого зависит моральная судьба его, когда совершается перелом его нравственного развития.
Говорят, что этот период наступает только в юности; это неправда: для многих он наступает в самом розовом детстве.»

Я. Г. Помяловский.

«Взгляды,
новые идеи,
знание жизни —
вот что дают книги.»

«Правдивая любовь к науке узнается по страстности и интересу к подробностям.»

«Лучшие произведения прошедших эпох ценны для нас как правдивые картины прошлой жизни; они углубляют наши знания о далеком прошлом (в этом их познавательное значение).»

«Во многих из них звучат искренние, горячие призывы к борьбе против эксплуатации человека человеком, против угнетения, против неправды и пр. (в этом их воспитательное значение)».

«Любите книгу: она поможет разобраться в пестрой путанице мыслей, она научит вас уважать человека.»

«Для лакея не может быть великого человека, потому что у лакея свое понятие о величине».

Толстой Л. Н., т. VIII, «Война и мир»

«Уважение выдумали для того, чтобы скрыть пустое место, где должна быть любовь.»

Толстой Л. П., т. X, «Анна Каренина».

«Не торопись при чтении книги.
Внимательно читай текст, выписывай непонятные для тебя слова и выражения, справляйся об их значении в словаре или у преподавателя. Учись выделять в содержании текста самое главное. Выписывай то, что особенно понравилось, в особые тетради.»

«Экстаз — есть то возбужденное состояние, когда человек под влиянием духовно-нравственного движения ничего не сознает, что происходит вокруг него.»
«Насмешки боится даже тот, кто уже ничего не боится на свете.»

«Засмеяться добрым, светлым смехом может только одна глубоко правдивая душа.»

Сочинения Гоголя, с. 87.

«Гораздо легче видеть, как умирают герои, чем слушать вопли о пощаде какого-нибудь жалкого труса.»

Джек Лондон.
9.XI.1942 г.

«Любознательность и придает жизни ценность. *

«Храбрейший среди скромных наших командиров и скромнейший среди храбрых — таким помню я товарища Котовского. Вечная ему память и слава.»

«Ложь — религия рабов и хозяев. Правда — бог свободного человека!»

«Человек! Это — великолепно! Это звучит гордо! Человек! Надо уважать человека! Не жалеть. не унижать его жалостью. «

«Чем больше препятствия, тем больше удовольствие от их преодоления.»

«Зачем жить такому человеку, который втайне разуверился во всем, который разочаровался в жизни?»

«Как бы человек ни страдал, какие бы ни терпел испытания, но если он услышит одно приветливое слово, слово искреннего участия от далекого неизменного друга, он забывает гнетущее его горе, хоть ненадолго, хоть на час, на минуту. Он совершенно счастлив, а минута полного счастья, говорят, заменяет бесконечные годы самых тяжелых испытаний.»

«У нас еще многие забывают, что учащийся 9-10-го класса — это далеко не ребенок. Это учащийся, который вскоре должен вступить в самостоятельную жизнь. И к этому его надо серьезно готовить. Нужно учить его самостоятельно работать, критически мыслить, уметь делать выводы, нужно учить его умению свободно держать себя в новой обстановке, в новых условиях.»

«Самое дорогое у человека — это жизнь. Она дается ему один раз, и прожить ее надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жег позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, мог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества.»

П. Корчагин.
Н. Островский. «Как закалялась сталь».

«В человеке все должно быть прекрасно: и лицо, и одежда, и душа, и мысли!»

«Умри, но не давай поцелуя без любви.»

«Что может противостоять твердой воле человека?
Воля заключает в себе всю душу, хотеть — значит ненавидеть, любить, сожалеть, радоваться, жить; одним словом, воля есть нравственная сила каждого существа, свободное стремление к созданию или разрушению чего-нибудь, творческая власть, которая из ничего создает чудеса!»

«Быть коммунистом — значит дерзать, думать, хотеть, сметь!»

«И если уж надобно о священном, так священно только недовольство человека самим собой и его стремление быть лучше, чем он есть; священна его ненависть ко всему житейскому хламу, созданному им же самим; священно его желание уничтожить на земле зависть, жадность, преступления, болезнь, войны и всякую вражду среди людей; священен его труд.»

«Я должен быть жесток,
Чтоб добрым быть».

«Что человек, когда еду и сон считает
Он ценнейшим в жизни благом?
Животное, не боле.
Велик не тот, кого волнует важный
Повод, но кто из-за соломинки дерется,
Когда стоит, как ставка, честь.»

«Конечный вывод мудрости земной:
Лишь тот достоин жизни и свободы,
Кто каждый день идет за них на бой.»

«Поделом тому, кто сдался! Сильным побеждать дано!»

Джек Лондон. 21 октября 1942 года.

«Смелость города берет!
Дерзайте и не сторонитесь препятствий,
Смелый человек чудеса творить может, и
никакие пропасти ему не страшны!»

В. Розов. «К незримому солнцу».
28.Х. 1942 года.

Архив музея «Молодая гвардия», ф. 1, д. 12, № 241.

МОЯ ШКОЛЬНАЯ ПОДРУГА

Воспоминания И. И. Григоренко об Ульяне Громовой

С Улей Громовой я несколько лет учился в Первомайской школе № 6. Некоторые эпизоды из школьной жизни особенно хорошо запомнились мне.
. Весной 1939 года в школьной библиотеке возник спор вокруг отзыва о книге Джека Лондона «Мартин Идеи». Отзыв написал Гавриил Ковалев. Я стоял в стороне и перелистывал томик Данилевского, когда в библиотеку вошли Анатолий Попов, Виктор Петров, Владислав Тарарин и направились к щиту, на котором вывешивались отзывы о прочитанной литературе. Указав на отзыв Ковалева, Анатолий сказал:
— Вот, полюбуйся, написал полтораста слов и сделал три ошибки, и главное, не постеснялся вывесить.
В это время в библиотеку вошли девчата. Услышав ответ Гавриила, они подошли к спорившим. Майя Пегливанова первая прочитала листочек и неожиданно обрушилась на Анатолия:
— Ты чего это разошелся? Содержание — вот что главное.
Ульяна Громова, подойдя к щиту, внимательно всматривалась в строчки, написанные наспех, небрежным почерком. Легкий румянец выступил на ее щеках, а в глазах сверкнули лукавые огоньки.
— А ведь верно,- тихо оказала она.
— Что верно? — спросили одновременно Майя и Анатолий.
Уляша еще раз посмотрела на отзыв и спокойно ответила:
— А то, что вы и правы, и не правы.
— Как это? — недоумевал Анатолий.
— Просто,- снова заговорила Уля,- писать надо и грамотно, и содержательно.
— Подумаешь, какой критик нашелся,- вступил в спор Виктор Петров.
— Подожди, Ульяна, ты что же считаешь, содержание — это так себе? — не отступала Майя.
— Я этого не сказала.
— А я утверждаю,- продолжала Майя,- что содержание — главное в произведении.
Уля резко повернулась к Майе и твердо сказала:
— Главное в произведении и содержание, и форма.
Никто из нас не заметил, когда в библиотеку вошел Иван Алексеевич — преподаватель русского языка и литературы. Он с интересом прислушивался к спору. Первым увидел его Виктор Петров и, перебивая всех, обратился к нему:
— Иван Алексеевич, помогите нам, пожалуйста, решить этот спор.
Иван Алексеевич прочитал отзыв, взглянул на часы и сказал, что уже пора на урок, а спор можно продолжить после занятий.
Мы собрались после уроков в одном из классов и долго спорили, пока по пришли к выводу, что права Уля. С этого дня начал свою работу литературный кружок в нашей школе. Мы получали задание прочитать книгу, написать о ней отзыв и выписать то, что более всего понравилось. На одном из занятий кружка мы говорили о книгах Помяловского. Свое выступление Уля Громова закончила цитатой из произведения писателя: «В жизни человека бывает период времени, от которого зависит моральная судьба его, когда совершается перелом его нравственного развития. Говорит, что этот период наступает только в юности; это неправда: для многих он наступает в самом розовом детстве.»
. Летом 1941 года учащиеся нашей школы помогали убирать урожай в колхозе «Коневод» в селе Нижняя Деревечка. От зари до зари мы, ребята, вместе с летчиками одной из воинских частей косили хлеб вручную, а девчата вязали снопы и складывали их в копны. Работа спорилась, и над золотыми россыпями созревшего хлеба часто звучали песни. Пели «Дан приказ ему на запад», «Каховку», «Матрос Железняк партизан». А вечером, когда всходила луна, мы собирались около школы, где квартировали, и пели народные песни, чаще всего украинские. Когда запевали «Реве та стогне Днiпр широкий», «Смело мы в бой пойдем. «, голос Уляшп был звонче всех. Часто устраивались громкие читки газет, в которых сообщалось о положении на фронтах, о зверствах немецких захватчиков. Однажды мы прочитали статью, в которой рассказывалось о том, как фашисты в одном из сел Украины насиловали девушек, бросали в колодцы маленьких детей, сжигали людей живыми в домах. Сидевший с нами Почепцов Геннадий заметил, что люди, мол, напрасно гибнут: можно избежать всего этого, нужно лишь «заключить мир с немцами». Какой гнев вызвал он своими словами! Молодой лейтенант, скрипнув зубами, рванулся к Почепцову, но его удержал пожилой майор, сказав:
— Ребята сами разберутся.
Вдруг поднялась Ульяна. Никогда не забыть мне ее голоса.
— Несчастный, память у тебя отшибло или разум помутился? Руки вешать! И когда? Неужели ты забыл слова Павла Корчагина? — И она взволнованно процитировала их.
В 1946 году я приехал в отпуск в Краснодон. Встретился с матерью и отцом Уляши. Они рассказали мне, как бесстрашная Уля вместе с Анатолием Поповым вывешивала советский флаг на трубе шахты N1-6ис, писала листовки и расклеивала их по городу, собирала оружие, медикаменты, доставала керосин, чтобы жечь хлебные скирды. Со слезами на глазах вспоминала Матрена Савельевна, как арестовали Улю.
«Как всегда, Уляша в это утро прибрала в комнате, даже вымыла пол. Затем поставила греть воду и говорит:
«Постираю». А сама все ходит по комнате. Не вытерпела я, заплакала, говорю ей:
— Уляша, что ж ты думаешь? Забрали, проклятые, Тольку Попова, Демку Фомина, Лукашова, Главана. Что ж ты сидишь? Заберут и тебя.
Она посмотрела на меня так ласково и говорит:
— Не плачь, мама. Мы не боимся. Еще не все потеряно.
А сама, вижу, волнуется. Оделась и куда-то ушла.»
Подруга Ули Нина Попова рассказывала потом, что Уля вместе с ней, Верой Кротовой и Майей Пегливаповой хотели пробраться в полицию и связаться с молодогвардейцами, чтобы устроить побег арестованных.
«И только вечером,- продолжала Матрена Савельевна,- пришла Уля домой. Ходит по комнате, а я к ней:
— Что это ты воду поставила, а сама на целый день пропала?
— Ничего, мама, в следующий раз постираю.
У меня снова слезы на глазах навернулись. А она посмотрела на меня и вдруг запела:
«Мы кузнецы, и дух наш молод. »
Я совсем растерялась. Смотрю на нее, слушаю, а сказать что-нибудь, запретить — не могу.
В это время распахивается дверь, и в комнату вваливаются немцы и полицейские.
— Вы Громова? — сказал один из них, указав на Уляшу.
Она выпрямилась, обвела всех взглядом и громко сказала:
— Я!
— Собирайтесь! — гаркнул полицейский.
— Не орите,- спокойно ответила Уля.
Ни один мускул не дрогнул на ее лице. Легко и уверенно одела она пальто, повязала на голову платок, сунула в карман кусок овсяной лепешки и, подойдя ко мне, крепко поцеловала. Подняв голову, она так ласково, тепло посмотрела на меня, на столик, где лежали книги, на свою кровать, на детей сестры, боязливо выглядывающих из другой комнаты, как будто молча прощалась со всем. Потом выпрямилась и твердо сказала:
— Я готова!
Вот такой она мне и запомнилась на всю жизнь. «

Статья У. Громовой из газеты «Социалистическая Родина» от 13 декабря 1940 года

Сказать, что в 9-м классе учиться очень легко, нельзя. Но трудностей непреодолимых нет. Упорная работа над собой, сознательное отношение к учебе и выполнение домашних работ дают неплохие результаты.
Скажу о себе и своих товарищах по классу. В первой четверти этого учебного года я получила оценки «отлично» п «хорошо». Мои товарищи- Тарарина и Ковалев — также учатся на «отлично» и «хорошо». Добиться успехов в учебе нам удалось потому, что мы крепко усвоили, что знания нужны нам и приобретаются путем аккуратного выполнения домашних работ. Придя со школы домой, я правильно попользую остаток дня. Отвожу время на выполнение домашних заданий, читаю художественную литературу. В дни отдыха посещаю кино, библиотеку. Ежедневно занимаюсь физкультурой.
Мое социалистическое обязательство — 1940/41 учебный год окончить по всем предметам только на «отлично».

Ульяна Громова.
Комсомолка, ученица 9-го класса
средней школы № 6.

Смеется, словно солнце светит,
Девчонка в платьице из ситца.
Ну как такую не приметить
И как в такую не влюбиться.

Природа не поскупилась, дав этой девушке все: красоту, ум, доброту и щедрость. О внешности судим по снимку: красивые черты лица, пышные темно-русые волосы, свободно заплетенные в косы, карие лучистые глаза, мягкий взгляд, во всем облике женственность и достоинство.

Внешнее обаяние чудесно сочеталось с богатым внутренним миром, широким кругом интересов.

«Она любит все красивое, изящное: цветы, песни, музыку, картины. У нее уже сложились твердые понятия о долге, чести, нравственности. Это волевая натура. Она никому не разрешит помыкать собой», (из воспоминаний директора школы И.А.Шкребы).

Уля считалась лучшей ученицей школы. В музее хранятся ее похвальные грамоты за 6-й и 7-й классы, книга И.Д.Папанина «Жизнь на льдине» с дарственной надписью педагогического коллектива: «За отличные успехи в учении и примерное поведение», аттестат, выписанный 3 июня 1942 года, в котором почти все оценки «отлично».

Она учится с душой, с интересом, поэтому знания у нее шире, понимание явлений глубже, нежели у многих ее сверстников. Ульяна прекрасно выполнила самостоятельную работу по основам дарвинизма, четко изложила материал в контрольной по химии. А сочинения по русской и украинской литературе достойны особой похвалы. Десятилетия спустя этим сочинениям дали высокую оценку украинские писатели Юрий Збанацкий и Дмитрий Косарик после того, как ознакомились с работами Ульяны о поэзии Павла Тычины, «Гайдамаках» Тараса Шевченко, произведениях Григория Сковороды, Ивана Карпенка-Карого, о «Слове о полку Игореве».

«З кожної книги, з кожного афоризму вона вбирала в себе ц_лющу силу, ум_ючи дошукатись до глибинних джерел слова, беручи це з собою в пол_т до безсмертя» (Дм. Косарик).

Очень интересны ее подборки с собственным комментарием о народных праздниках (Ивана Купалы, коляды, весны) и связанных с ними народных песнях — колядках, веснянках, «купальских» песнях языческого происхождения.
А Владимир Сосюра написал о ней так: «Красу п_сень вона любила, _ п_снею сама була».

Уля прекрасно владела поэтическим слогом. В Первомайской школе, где она училась, выходил рукописный журнал «Юный литератор», в котором талантливая девочка помещала свои рассказы, короткие заметки-размышления.

Она была постоянным членом литературного кружка, участвовала в читательских конференциях, диспутах, переходящих нередко в дебаты и споры, вечерах художественного чтения. У нее хорошая дикция, тихий, ровный, выразительный голос. Ею заслушивались.

На заседаниях литкружка, возможно, даже больше, нежели на уроках литературы, она научилась вдумчивому чтению, видению общечеловеческих проблем, поднятых автором, извлекала нравственные уроки из прочитанного.

Сохранилось несколько страниц дневниковых записей Ульяны. Об их слоге

www.molodguard.ru